"Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!" (Пс.1610)
Це слово має своє повне виповнення в Господі Ісусі; але воно, з певною відмінністю, стосується й усіх, хто в Ньому. Наша душа не залишиться в стані відокремлення, а наше тіло, хоч і зазнає тління, воскресне знову. Та нині ми хочемо звернути увагу читачів радше на загальний зміст, ніж на конкретне застосування цих слів.
Ми можемо духовно занепасти дуже низько — аж так, що здаватиметься, ніби занурилися в саму безодню пекла; але там нас не буде залишено. Може здаватися, що серцем, душею й свідомістю ми стоїмо вже на порозі смерті; проте ми не можемо там залишитися. Наша внутрішня смерть до радості й надії може зайти дуже далеко; але вона не дійде до своїх крайніх наслідків, до повного тління чорного відчаю. Ми можемо опуститися дуже низько, але не нижче, ніж дозволить Господь; ми можемо певний час перебувати в найглибшій темниці сумнівів, але там не загинемо. Зірка надії все ще на небі, коли ніч найтемніша. Господь не забуде нас і не віддасть ворогові. Тож будемо спочивати в надії. Ми маємо справу з Тим, Чия милість триває повіки. Безперечно, зі смерті, темряви й відчаю ми ще повстанемо до життя, світла й свободи.
ЧЕКОВА КНИЖКА ВІРИ Ч.Г. Сперджен